Будь-яке копіювання матеріалів можливе лише за наявності активного посилання на сайт ДНЗ № 407
|
Повчальні оповідання для малят
ПIВНИК I ДВОЄ МИШЕНЯТ
Шарль Перро. Червона Шапочка Жила колись в одному селі маленька дівчинка та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше. Добра бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати - Червона Шапочка. Якось мати спекла пиріг та й каже дочці: - Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені передавали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріг і цей горщечок масла. Червона Шапочка хутенько зібралась і подалась у сусіднє село до бабусі. Йде вона неквапно густим лісом, коли раптом назустріч їй сірий вовк. Йому страшенно захотілося з'їсти дівчинку, але він не наважився цього зробити, бо бачив, що поблизу працювали лісоруби. От вовк і питає, куди вона йде. Бідолашна дівчинка не знала, як небезпечно зупинятися в лісі і слухати теревені вовка, а тому, не думаючи ні про що погане, відповіла: - Я йду навідати бабусю й несу їй пиріг та горщечок масла, які передала матуся. - А чи далеко живе бабуся? - питає вовк. - Авжеж, дуже далеко, - відповідає Червона Шапочка, - он за тим вітряком, бачите, в хатинці край села. - Гаразд, - каже вовк, - я теж до неї навідаюсь. Я подамся ось цією стежкою, а ти прямуй он тією. Побачимо, хто з нас швидше прийде до бабусі. І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою. А дівчинка пішла, по шляху, який був набагато довший, та ще й дорогою збирала горіхи, ганялася за метеликами і рвала для бабусі квіти. Не пройшла вона й півдороги, а вовк уже добіг до бабусиної хатинки й постукав у двері: «Тут-тук». - Хто там? - спитала бабуся. - Це ваша внучка, Червона Шапочка, -відповів вовк, змінивши свій грубий голос. -Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала. Добра бабуся саме лежала в ліжку, бо й справді трохи нездужала. По голосу вона прийняла вовка за Червону Шапочку, а тому й гукнула з кімнати: - Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться. Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися. Тут він накинувся на бабусю і одразу зжер її. Потім вовк зачинив двері, ліг замість бабусі в ліжко й почав чекати Червону Шапочку. Незабаром дівчинка прийшла і постукала: «Тут-тук». - Хто там? - спитав вовк. Червона Шапочка спочатку дуже перелякалась, почувши такий грубий голос, та потім подумала, що то, мабуть, у хворої бабусі нежить, і відповіла: - Це ваша внучка, Червона Шапочка. Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала. Вовк гукнув трохи ніжнішим голосом: - Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться! Червона Шапочка смикнула за мотузку, і двері справді відчинилися. Побачивши, що дівчинка ввійшла до хатинки, вовк по самі вуха сховався під ковдру та й каже: - Поклади-но пиріг на скриню і горщечок туди ж постав, а сама йди полеж зі мною, відпочинь з дороги. Червона Шапочка послухалась і лягла в ліжко. Та як же вона здивувалась, коли побачила, що за страхітливий вигляд має її бабуся! От вона й каже: - Бабусю, а які ж у вас руки великі! - Це, щоб міцніше тебе обнімати, внученько! - Бабусю, а які ж у вас ноги великі! - Це, щоб краще бігати, дитинко! - Бабусю, а які ж у вас вуха великі! - Це, щоб краще чути тебе, дівчинко! - Бабусю, а які ж у вас очі великі! - Це, щоб краще бачити тебе, внученько! - Бабусю, а які ж у вас зуби великі! - А це, щоб тебе з'їсти! З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку й миттю проковтнув її. А тут саме поверталися з села лісоруби й надумали завітати до бабусі в гості. Увійшли до хатинки - бабусі нема, а замість неї лежить у ліжку під ковдрою сірий вовк. - Так ось де ми тебе впіймали, лихоманцю! - вигукнув один з лісорубів. Змахнув він своєю сокирою і тільки-но хотів убити вовка, аж раптом чує - гукають з вовчого черева старенька бабуся й маленька Червона Шапочка: - Люди добрі, звільніть нас! Узяв другий лісоруб ножиці й розрізав вовкові черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі і здорові. - Як же я перелякалась! - сказала Червона Шапочка. - Як тісно й темно було в череві у вовка! Дякую вам, дядечку лісоруб, за те, що ви врятували нас. А бабуся теж подякувала лісорубам і почастувала їх пирогом та маслом, що принесла їй Червона Шапочка в подарунок.
Коза-дереза Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається: — Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла? — Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла! От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його. На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається: — Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла? — Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла! От дід і того сина прогнав. На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається: — Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла? — Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла! От дід прогнав і бабу. На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається: — Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла? — Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,— тільки пила, тільки й їла! От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі. От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається: — А хто, хто в моїй хатці? А коза сидить на печі та й каже: — Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть. От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається: — Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш? — Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить! А ведмідь: — От я його вижену! Побіг до хатки: — А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі: — Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть! Ведмідь і злякався. — Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь. От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається: — А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш? — Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить! А вовк: — От я його вижену! — Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав. — Отже, вижену. Побіг вовк до хатки та й питається: — А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі: — Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть! Вовк і злякався. — Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь. Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається : — А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш? — Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить! А лисичка: — От я його вижену! — Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти! — Отже, вижену. Побігла лисичка до хати та: — А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі: — Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть! От лисичка теж злякалась. — Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь. Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається: — Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш? — Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить! А рак: — От я його вижену! — Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти! — Отже, вижену! От поліз рак у хатку та й питається: — А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі: — Я, коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена! Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету,— Тут тобі й смерть! А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та: — А я, рак-неборак, Як ущипну,— буде знак! Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці.
Три медведяЛ.Н. Толстой Одна девочка ушла из дома в лес. В лесу она заблудилась и стала искать дорогу домой, да не нашла, а пришла в лесу к домику. Дверь была отворена; она посмотрела в дверь, видит: в домике никого нет, и вошла. В домике этом жили три медведя. Один медведь был отец, звали его Михайло Иванович. Он был большой и лохматый. Другой была медведица. Она была поменьше, и звали ее Настасья Петровна. Третий был маленький медвежонок, и звали его Мишутка. Медведей не было дома, они ушли гулять по лесу. В домике было две комнаты: одна столовая, другая спальня. Девочка вошла в столовую и увидела на столе три чашки с похлебкой. Первая чашка, очень большая, была Михайлы Иванычева. Вторая чашка, поменьше, была Настасьи Петровнина; третья, синенькая чашечка, была Мишуткина. Подле каждой чашки лежала ложка: большая, средняя и маленькая. Девочка взяла самую большую ложку и похлебала из самой большой чашки; потом взяла среднюю ложку и похлебала из средней чашки; потом взяла маленькую ложечку и похлебала из синенькой чашечки; и Мишуткина похлебка ей показалась лучше всех. Девочка захотела сесть и видит у стола три стула: один большой — Михайлы Иваныча; другой поменьше — Настасьи Петровнин, а третий, маленький, с синенькой подушечкой — Мишуткин. Она полезла на большой стул и упала; потом села на средний стул, на нем было неловко; потом села на маленький стульчик и засмеялась — так было хорошо. Она взяла синенькую чашечку на колени и стала есть. Поела всю похлебку и стала качаться на стуле. Стульчик проломился, и она упала на пол. Она встала, подняла стульчик и пошла в другую горницу. Там стояли три кровати: одна большая — Михаилы Иванычева; другая средняя — Настасьи Петровнина; третья маленькая — Мишенькина. Девочка легла в большую, ей было слишком просторно; легла в среднюю — было слишком высоко; легла в маленькую — кроватка пришлась ей как раз впору, и она заснула. А медведи пришли домой голодные и захотели обедать. Большой медведь взял чашку, взглянул и заревел страшным голосом: — КТО ХЛЕБАЛ В МОЕЙ ЧАШКЕ? Настасья Петровна посмотрела на свою чашку и зарычала не так громко: — КТО ХЛЕБАЛ В МОЕЙ ЧАШКЕ? А Мишутка увидал свою пустую чашечку и запищал тонким голосом: — КТО ХЛЕБАЛ В МОЕЙ ЧАШКЕ И ВСЕ ВЫХЛЕБАЛ? Михаиле Иваныч взглянул на свой стул и зарычал страшным голосом: — КТО СИДЕЛ НА МОЕМ СТУЛЕ И СДВИНУЛ ЕГО С МЕСТА? Настасья Петровна взглянула на свой стул и зарычала не так громко: — КТО СИДЕЛ НА МОЕМ СТУЛЕ И СДВИНУЛ ЕГО С МЕСТА? Мишутка взглянул на свой сломанный стульчик и пропищал: — КТО СИДЕЛ НА МОЕМ СТУЛЕ И СЛОМАЛ ЕГО? Медведи пришли в другую горницу. — КТО ЛОЖИЛСЯ В МОЮ ПОСТЕЛЬ И СМЯЛ ЕЕ? — заревел Михаиле Иваныч страшным голосом. — КТО ЛОЖИЛСЯ В МОЮ ПОСТЕЛЬ И СМЯЛ ЕЕ? — зарычала Настасья Петровна не так громко. А Мишенька подставил скамеечку, полез в свою кроватку и запищал тонким голосом: — КТО ЛОЖИЛСЯ В МОЮ ПОСТЕЛЬ? И вдруг он увидал девочку и завизжал так, как будто его режут: — Вот она! Держи, держи! Вот она! Ай-я-яй! Держи! Он хотел ее укусить. Девочка открыла глаза, увидела медведей и бросилась к окну. Оно было открыто, она выскочила в окно и убежала. И медведи не догнали ее.
Козлята и волк К. Ушинский Жила-была коза. Сделала себе в лесу избушку и наплодила деток. Каждый день уходила коза за кормом в бор. Сама уйдёт, а деткам велит крепко-накрепко запереться и никому дверей не отпирать. Воротится коза домой, постучит рожками в дверь и запоёт: — Козлятушки, дитятушки, Козлятки услышат мать и отопрут ей двери. Она покормит их и опять уйдёт пастись. — Вы, детушки, вы, батюшки, Козлятки выслушали волка и говорят: ТРИ ПОРОСЁНКА (англ. сказка) Жили-были на свете три поросенка. Три брата. Все одинакового роста, кругленькие, розовые, с одинаковыми веселыми хвостиками. Даже имена у них были похожи. Звали поросят: Ниф-Ниф, Нуф-Нуф и Наф-Наф. три поросенка Ниф-Ниф, Нуф-Нуф и Наф-Наф Все лето они кувыркались в зеленой траве, грелись на солнышке, нежились в лужах. Но вот наступила осень. Солнце уже не так сильно припекало, серые облака тянулись над пожелтевшим лесом. три поросенка Ниф-Ниф, Нуф-Нуф и Наф-Наф — Пора нам подумать о зиме, — сказал как-то Наф-Наф своим братьям, проснувшись рано утром. — Я весь дрожу от холода. Мы можем простудиться. Давайте построим дом и будем зимовать вместе под одной теплой крышей. Но его братьям не хотелось браться за работу. Гораздо приятнее в последние теплые дни гулять и прыгать по лугу, чем рыть землю и таскать тяжелые камни. — Успеется! До зимы еще далеко. Мы еще погуляем, — сказал Ниф-Ниф и перекувырнулся через голову. — Когда нужно будет, я сам построю себе дом, — сказал Нуф-Нуф и лег в лужу. — Я тоже, — добавил Ниф-Ниф. — Ну, как хотите. Тогда я буду один строить себе дом, — сказал Наф-Наф. — Я не буду вас дожидаться. С каждым днем становилось все холоднее и холоднее. Но Ниф-Ниф и Нуф-Нуф не торопились. Им и думать не хотелось о работе. Они бездельничали с утра до вечера. Они только и делали, что играли в свои поросячьи игры, прыгали и кувыркались. — Сегодня мы еще погуляем, — говорили они, — а завтра с утра возьмемся за дело. Но и на следующий день они говорили то же самое. И только тогда, когда большая лужа у дороги стала по утрам покрываться тоненькой корочкой льда, ленивые братья взялись наконец за работу. Ниф-Ниф делает домик из соломы Ниф-Ниф решил, что проще и скорее всего смастерить дом из соломы. Ни с кем не посоветовавшись, он так и сделал. Уже к вечеру его хижина была готова. Ниф-Ниф положил на крышу последнюю соломинку и, очень довольный своим домиком, весело запел: Хоть полсвета обойдешь, Обойдешь, обойдешь, Лучше дома не найдешь, Не найдешь, не найдешь! Напевая эту песенку, он направился к Нуф-Нуфу. Нуф-Нуф невдалеке тоже строил себе домик. Он старался скорее покончить с этим скучным и неинтересным делом. Сначала, так же как и брат, он хотел построить себе дом из соломы. Но потом решил, что в таком доме зимой будет очень холодно. Дом будет прочнее и теплее, если его построить из веток и тонких прутьев. Так он и сделал. Нуф-Нуф сделал домик из веток Он вбил в землю колья, переплел их прутьями, на крышу навалил сухих листьев, и к вечеру дом был готов. Нуф-Нуф с гордостью обошел его несколько раз кругом и запел: У меня хороший дом, Новый дом, прочный дом, Мне не страшен дождь и гром, Дождь и гром, дождь и гром! Не успел он закончить песенку, как из-за куста выбежал Ниф-Ниф. — Ну, вот и твой дом готов! — сказал Ниф-Ниф брату. — Я говорил, что мы быстро справимся с этим делом! Теперь мы свободны и можем делать все, что нам вздумается! — Пойдем к Наф-Нафу и посмотрим, какой он себе выстроил дом! — сказал Нуф-Нуф. — Что-то мы его давно не видели! — Пойдем посмотрим! — согласился Ниф-Ниф. Ниф-Ниф и Нуф-Нуф бегут к брату И оба брата, очень довольные тем, что им ни о чем больше не нужно заботиться, скрылись за кустами. Наф-Наф вот уже несколько дней был занят постройкой. Он натаскал камней, намесил глины и теперь не спеша строил себе надежный, прочный дом, в котором можно было бы укрыться от ветра, дождя и мороза. Он сделал в доме тяжелую дубовую дверь с засовом, чтобы волк из соседнего леса не мог к нему забраться. Ниф-Ниф и Нуф-Нуф застали брата за работой. Наф-Наф строит каменный домик — Что ты строишь? — в один голос закричали удивленные Ниф-Ниф и Нуф-Нуф. — Что это, дом для поросенка или крепость? — Дом поросенка должен быть крепостью! — спокойно ответил им Наф-Наф, продолжая работать. — Не собираешься ли ты с кем-нибудь воевать? — весело прохрюкал Ниф-Ниф и подмигнул Нуф-Нуфу. И оба брата так развеселились, что их визг и хрюканье разнеслись далеко по лужайке. А Наф-Наф как ни в чем не бывало продолжал класть каменную стену своего дома, мурлыча себе под нос песенку: Я, конечно, всех умней, Всех умней, всех умней! Дом я строю из камней, Из камней, из камней! Никакой на свете зверь, Хитрый зверь, страшный зверь, Не ворвется в эту дверь, В эту дверь, в эту дверь! — Это он про какого зверя? — спросил Ниф-Ниф у Нуф-Нуфа. — Это ты про какого зверя? — спросил Нуф-Нуф у Наф-Нафа. — Это я про волка! — ответил Наф-Наф и уложил еще один камень. — Посмотрите, как он боится волка! — сказал Ниф-Ниф. — Он боится, что его съедят! — добавил Нуф-Нуф. И братья еще больше развеселились. — Какие здесь могут быть волки? — сказал Ниф-Ниф. — Никаких волков нет! Он просто трус! — добавил Нуф-Нуф. И оба они начали приплясывать и петь: Нам не страшен серый волк, Серый волк, серый волк! Где ты ходишь, глупый волк, Старый волк, страшный волк? Они хотели подразнить Наф-Нафа, но тот даже не обернулся. И два храбрых братца пошли гулять. По дороге они пели и плясали, а когда вошли в лес, то так расшумелись, что разбудили волка, который спал под сосной. Нам не страшен серый волк, Он стоял за большим деревом, и у него был такой страшный вид, такие злые глаза и такая зубастая пасть, что у Ниф-Нифа и Нуф-Нуфа по спинкам пробежал холодок и тонкие хвостики мелко-мелко задрожали. Бедные поросята не могли даже пошевельнуться от страха. Тогда волк начал дуть: «Ф-ф-ф-у-у-у!». Едва успели братья запереться, как услышали голос волка: — Кто там? — спросили они, и у них снова затряслись хвостики. И он принялся дуть. Дом немного покосился. Волк дунул второй, потом третий, потом четвертый раз. Один раз он чуть не схватил Ниф-Нифа за заднюю ножку, но тот вовремя отдернул ее и прибавил ходу. Но ему опять не повезло. Поросята быстро промчались мимо большой яблони, даже не задев ее. А волк не успел свернуть и налетел на яблоню, которая осыпала его яблоками. Одно твердое яблоко ударило его между глаз. Большая шишка вскочила у волка на лбу. А Ниф-Ниф и Нуф-Нуф ни живы ни мертвы подбежали в это время к дому Наф-Нафа. Брат быстро впустил их в дом. Бедные поросята были так напуганы, что ничего не могли сказать. Они молча бросились под кровать и там притаились. Наф-Наф сразу догадался, что за ними гнался волк. Но ему нечего было бояться в своем каменном доме. Он быстро закрыл дверь на засов, сам сел на табуреточку и громко запел: Никакой на свете зверь, Хитрый зверь, страшный зверь, Не откроет эту дверь, Эту дверь, эту дверь! Но тут как раз постучали в дверь. — Кто стучит? — спокойным голосом спросил Наф-Наф. — Открывай без разговоров! — раздался грубый голос волка. — Как бы не так! И не подумаю! — твердым голосом ответил Наф-Наф. — Ах так! Ну, держитесь! Теперь я съем всех троих! — Попробуй! — ответил из-за двери Наф-Наф, даже не привстав со своей табуреточки. Он знал, что ему и братьям нечего бояться в прочном каменном доме. Тогда волк втянул в себя побольше воздуха и дунул, как только мог! Но, сколько бы он ни дул, ни один даже самый маленький камень не сдвинулся с места. Волк посинел от натуги. Дом стоял как крепость. Тогда волк стал трясти дверь. Но дверь тоже не поддавалась. Волк стал от злости царапать когтями стены дома и грызть камни, из которых они были сложены, но он только обломал себе когти и испортил зубы. Голодному и злому волку ничего не оставалось делать, как убираться восвояси. Но тут он поднял голову и вдруг заметил большую, широкую трубу на крыше. — Ага! Вот через эту трубу я и проберусь в дом! — обрадовался волк. Он осторожно влез на крышу и прислушался. В доме было тихо. «Я все-таки закушу сегодня свежей поросятинкой», — подумал волк и, облизнувшись, полез в трубу. Но, как только он стал спускаться по трубе, поросята услышали шорох. А когда на крышку котла стала сыпаться сажа, умный Наф-Наф сразу догадался, в чем дело. Он быстро бросился к котлу, в котором на огне кипела вода, и сорвал с него крышку. — Милости просим! — сказал Наф-Наф и подмигнул своим братьям. Ниф-Ниф и Нуф-Нуф уже совсем успокоились и, счастливо улыбаясь, смотрели на своего умного и храброго брата. Поросятам не пришлось долго ждать. Черный, как трубочист, волк бултыхнулся прямо в кипяток. Никогда еще ему не было так больно! Глаза у него вылезли на лоб, вся шерсть поднялась дыбом. С диким ревом ошпаренный волк вылетел в трубу обратно на крышу, скатился по ней на землю, перекувырнулся четыре раза через голову, проехался на своем хвосте мимо запертой двери и бросился в лес. А три брата, три маленьких поросенка, глядели ему вслед и радовались, что они так ловко проучили злого разбойника. А потом они запели свою веселую песенку: Хоть полсвета обойдешь, Обойдешь, обойдешь, Лучше дома не найдешь, Не найдешь, не найдешь! Никакой на свете зверь, Хитрый зверь, страшный зверь, Не откроет эту дверь, Эту дверь, эту дверь! Волк из леса никогда, Никогда, никогда, Не вернется к нам сюда, К нам сюда, к нам сюда! С этих пор братья стали жить вместе, под одной крышей. Вот и все, что мы знаем про трех маленьких поросят — Ниф-Нифа, Нуф-Нуфа и Наф-Нафа. ПРО ПІВНИКА ТА КУРОЧКУ І ПРО ХИТРУ ЛИСИЧКУ
Казка про котика і півника Жили-були на світі чоловік і жінка, і був у них кіт Мурко. Як став старий-старий, що вже тяжко мишей ловив, дід узяв котика, поніс далеко-далеко в хащу і пустив його. Що було там робити котикові? Він учинив собі хатку, залишився там і живе. Горщик каші Автор: брати Грімм Була собі одна дівчинка. Пішла дівчинка в ліс по ягоди і зустріла там„бабусю. — Добридень, дівчинко, — сказала бабуся. — Дай мені ягід, будь ласка. Поїла бабуся ягід та й сказала: — Ти мені ягід дала, а я тобі теж щось подарую. Ось тобі горнятко. Досить тобі тільки сказати: — Раз, два, три. Горнятко, вари! — і воно почне варити смачну, солодку кашу. А скажеш йому: — Раз, два, три. Більше не вари! — і воно перестане варити. — Спасибі, бабусю, — сказала дівчинка, взяла горнятко і пішла додому, до матері. Зраділа мати цьому горнятку. Та й як не радіти? Без великих зусиль, без клопоту завжди на обід смачна, солодка каша, готова. Ось одного разу пішла дівчинка кудись з дому, а мати поставила горнятко перед собою й каже: — Раз, два, три! Горнятко, вари! Воно й почало варити. Багато каші наварило. Мати наїлася досхочу. А горнятко все варить і варить. Як його зупинити? Треба було промовити: — Раз, два, три. Більше не вари! — та мати якось забула ці слова, а дівчинки не було вдома. Горнятко варить та й варить. Уже вся кімната повна каші,. уже й у передпокої каша, і на ґанку каша, і на вулиці каша, а воно все варить та варить. Злякалася мати, побігла по дівчинку, та не перейдеш через дорогу — гаряча каша рікою тече. Добре, що дівчинка недалечко від дому була. Вгледіла вона, що на вулиці діється, і бігом додому. Насилу прибилася, злізла на ґаночок, відчинила двері й вигукнула: — Раз, два, три. Більше не вари! І перестав горщик варити кашу. А наварив її він стільки, що той, кому доводилося із села до міста їхати, мусив собі в каші дорогу проїдати. Тільки ніхто на це не скаржився: дуже вже була каша смачна та солодка. Гуси-Лебеди Жили мужик да баба. У них была дочка да сынок маленький. Отец с матерью ушли, а дочка позабыла, что ей приказывали: посадила братца на травке под окошко, а сама побежала на улицу гулять. Налетели гуси-лебеди, подхватили мальчика, унесли на крыльях. Вернулась девочка, смотрит - а братца нету! Ахнула, кинулась его искать, туда-сюда - нет нигде! Она его кликала, слезами заливалась, причитывала, что худо будет от отца с матерью, - братец не откликнулся. Выбежала она в чистое поле и только видела: метнулись вдалеке гуси-лебеди и пропали за темным лесом. Тут она догадалась, что они унесли ее братца: про гусей-лебедей давно шла дурная слава о том что, они маленьких детей уносили. Бросилась девочка догонять их. Бежала, бежала, увидела - стоит печь. В избушке старая баба-яга прядет кудель. А на лавочке сидит братец, играет серебряными яблочками. Девочка вошла в избушку: Баба-яга закричала: Теремок Стоит в поле теремок. Бежит мимо мышка-норушка. Увидела теремок, остановилась и спрашивает: Никто не отзывается. Вот она и вошла и стала жить в теремке. Прискакала лягушка-квакушка: Вошла лягушка, и стали вдвоем жить. Прибежал зайчик: Стали они втроем жить. Прибежала лисичка: Забралась лисичка в теремок. Стали они вчетвером жить. Прибежал волчок-серый бочок, заглянул в дверь и спрашивает: Стали пятеро жить. Вдруг идет мимо медведь косолапый. Увидел медведь теремок остановился и заревел: Лез-лез, лез-лез - никак не мог влезть и говорит: Влез медведь на крышу и только уселся и затрещал теремок, упал на бок и весь развалился. Выбежали звери, расстроенные, не знают, где им жить теперь. Но потом договорились каждый по веточке, да по бревнышку принести, чтобы теремок заново смастерить. Для чого півненві гребінець Василь Сухомлинський У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тільки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Тому й хвіст у нього такий пишний. Розчеше півень хвоста й кладе гребінець на голову. А вдень хвоста розпустить і походжає. ІВАН ФРАНКО "РІПКА" Був собі дід Андрушка, а в нього — баба Марушка, а в баби — донечка Мінка, а в дочки — собачка Хвінка, а в собачки — товаришка, киця Варварка, а в киці — годованка, мишка Сіроманка. Їжачок і світлячок (казка) Ішов лісом їжачок. Ніс яблуко на своїх голках. Раптом бачить – щось світиться, а то такий пеньок. «Дай, – думає їжачок, – візьму шматочок пенька, буду ввечері світити, бо діти маленькі в темряві бояться». Узяв він світлячка, приніс додому. Світліше стало в гнізді у їжачка. Дітки-їжаченята зраділи: – Ой, як світло тепер у нас. Будемо малюнки розглядати.
Угорська народна казка – Двоє жадібних ведмежат Казка про те, як двоє дурненьких ведмежат не змогли поділити шматок сиру. Далеко-далеко за синіми горами ріс густий дрімучий ліс. У тому лісі жила ведмежа сім’я: батько — старий ведмідь, мати — ведмедиця і двоє маленьких ведмежат. Коли батьки ходили на полювання, ведмежата самі зоставалися вдома і гралися біля барлогу. Одного разу надокучило їм гратися, вирішили вони подивитися, що робиться в лісі. Ідуть-ідуть І раптом бачать — дорога, а на ній повно возів та людей. Ю. Федькович
Як зайчик грівся взимку проти місяця Василь Сухомлинський
Короткий переказ твору Айболить (Корній Чуковський) Добрий лікар Айболить сидить під деревом і лікує звірів. Всі приходять зі своїми хворобами до Айболіту, і нікому не відмовляє добрий лікар. Він допомагає і лисиці, яку вкусила оса зла, і барбос, якого курка клюнула в ніс. Зайчику, якому трамваєм перерізало ніжки, Айболить пришиває нові, і він, здоровий і веселий, танцює зі своєю мамою-зайчиха. Раптом звідки не візьмися з'являється шакал верхи на кобилі - він привіз Айболіту телеграму від гіпопотамів, в якій той просить доктора скоріше приїхати до Африки і врятувати малюків, у яких ангіна, дифтерит, скарлатина, бронхіт, малярія і апендицит! Добрий він тут же і погоджується допомогти дітлахам і, дізнавшись у шакала, що вони живуть на горі Фернандо-По у широкої Лімпопо, вирушає в дорогу. Вітер, сніг і град заважають благородній лікаря. Він біжить по полях, по лугах і лісах, але так втомлюється, що падає на сніг і не може далі йти. І тут же до нього вибігають вовки, які викликаються його підвезти. Але ось перед ними розбурхане море. Айболить у розгубленості. Але тут випливає кит, який, як великий пароплав, везе доброго доктора. Але ось перед ними гори. Айболить намагається повзти по горах і думає не про себе, а про те, що станеться з бідними хворими звірами. Але тут з високої гори злітають орли, і Айболить, сівши верхи на орла, швидко мчить до Африки, до своїх хворих. А в Африці все звірі чекають свого рятівника - доктора Айболитя. Вони дивляться на море в занепокоєні - не пливе він? Адже у 6Е-гемотіков болять животики, страусенята верещать від болю. А у Килини діток, у маленьких акул, болять зубки вже дванадцять діб! У коника вивихнуто плічко, він не стрибає, не скаче, а тільки плаче і кличе доктора. Але ось на землю спускається орел, що везе Айболита, і Айболить махає всім капелюхом. І раді всі діти, і щасливі батьки. А Айболить мацає животи бегемотика і всім їм дає по шоколадці і ставить їм градусники. А тигренят і верблюденят він пригощає гоголем-моголем. Десять ночей поспіль добрий доктор не їсть, не п'є і не спить. Він лікує хворих звірят і ставить їм градусники. І ось він усіх вилікував. Всі здорові, всі щасливі, всі сміються і танцюють. А бегемотики вхопилися за животики і так сміються, що дерева трясуть, А Гіпопотам співає: «Слава, слава Айболіту! / Слава добрим докторам! » Зайці та жаби
Посходились зайцi в лiсi та й стали тужити: — Не дають нам на цiм свiтi спокiйно прожити: Нас i люди убивають, i вовки, й лисицi, І орлятам на поживу ловлять нас орлицi. Нам щодня i страх, i мука!.. Як отак труситись, То ходiмо ми до рiчки, бо краще втопитись! І зайці всі пострибали топитися в річці І до берега прибігли, а там на травичці Жаби купами сиділи, — зайців ізлякались, — Бовть! бовть! бовть! — усі у воду швидше поховались. А зайці тоді гукають: — А стривайте, братця! Є такі звірі на світі що і нас бояться. Мабуть, їм життя ще гірше, аніж нам на світі, Так не будемо топитись, а ходімо жити.
Два ледарі (татарська) Давным-давно жили-были два очень ленивых человека.
Зайчик і горобина Казка
Засипало снігом землю. Нема чого їсти зайчикові. Побачив зайчик червоні ягоди на горобині. Бігає навколо дерева, а ягоди — високо. Просить зайчик: «Дай мені, горобино, одне гроно ягідок». А горобина й каже: «Попроси вітра, він і відірве». Попросив зайчик вітра. Прилетів вітер, гойдає, трусить горобину. Відірвалося гроно червоних ягід, упало на сніг. їсть зайчик ягоди, дякує вітрові.
Ласкавий вітер і холодний вітрюга В. Сухомлинський
У темному лісі, в глибокому яру спали два вітри. Ласкавий Вітер — хлопець з синіми очима. А холодний Вітрюга — дід з колючою бородою. Прийшла зима. Сонечко не могло піднятися високо над зем лею. Білі сніги вкрили поле. Зашуміли тривожно верховіття дерев. Прокинувся в глибокому яру холодний Вітрюга. Встав, вийшов з лісу. Застогнала хуртовина. Йде по землі холодний Вітрюга, замерзають річки, гуде хуртовина. Та ось піднялося сонечко вище над землею. Заболіла спина у холодного Вітрюги. Поплентав він у темний ліс, заліз у глибокий яр. Прокинувся ласкавий Вітер, вийшов з лісу. Засміялося сонечко, потекли струмки, зацвіли квіти, зашуміли трави.
Сонце і Сонечко В. Сухомлинський
Восени заховалось Сонечко під корою дерева. Спить собі комашка, не страшні їй ні морози люті, ні вітри студені. Спить Сонечко, і сниться йому теплий сонячний день, легенька хмарка на блакитному небі, яскрава веселка. Серед зими трапилась тепла сонячна днина. Тихо в лісі, вітру немає. Нагріло Сонце міцну кору. Жарко стало Сонечку. Прокинулась комашка, солодко позіхнула, визирнула з-під кори. Хотіла вже було розправити крильця й полетіли, та Сонце застерегло:
Сонечко послухалось доброго слова. Подихало свіжим повітрям і залізно знову в свою теплу постільку.
Як дядько небо виправ Микола Стеблина Було це дуже давно. Небо тоді ще лежало на землі, а вітер був ледачий. Спав собі серед поля в густому горосі. А як намуляє боки, то розсердиться, постелить під себе небо та й знов спить. Одного разу прийшов дядько в поле та й каже вітрові: - Вставай, а то через тебе не можна горох зібрати. - То не збирай, - буркнув вітер спросоння, перевернувся на другий бік і знову заснув. - Ти ба, який розумний! "Не збирай". Уставай, кажу! Вітер поволі звівся на ноги і позіхнув. Небо лежало біля нього на землі дуже брудне. - Дивись, як ти небо засмальцював. На нього й глянути страшно... Бери косу та коси горох, а я піду до річки небо виперу. Згорнув дядько небо, взяв його на плечі й поніс до Дніпра. Довгенько йшов полями, обминаючи яри та яруги. Аж ось попереду засиніла річка. Вода в ній чиста-пречиста, така чиста, що всю рибу видно до самого дна. Розгорнув дядько небо і виправ його гарненько. Воно стало блакитне й прозоре, аж очі вбирало, коли довго на нього дивитись. "Ач, яке гарнесеньке небо! - думав собі дядько. -Треба б його висушити і розіп'яти вгорі, хай би воно було над землею таке гарне, блакитне. Та й жайворонки мали б де купатися й виспівувати". Посадив дядько високі зелені дерева і розвісив на них небо. Воно швидко висохло і стало ще краще. Навіть вітер оторопів: покинув косу, задер голову. А потім як дмухне! Небо злетіло над деревами високо-високо і вже не опускалося, бо жайворонки за ним піднялися і підпирали його там своїми веселими піснями. Микола Стеблина
Цап та баран Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним. — Ох, жінко,— каже чоловік,— проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі. Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі торбу та й пішли. Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та несміливий; а цап — сміливий, та не дужий: — Бери, баране, голову, бо ти дужий. — Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь. — Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять. — А, здорові, молодці! — Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м'ясо буде з вас. Ох, так цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і роздумавсь: — А подай лишень, баране, оту вовчу голову! От баран і приніс. — Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму. — Та подай ще більшу! Ох, тут уже вовки злякались: стали вони думати-гадати, як відціля втікати: «Бо це,— кажуть,— такі молодці, що з ними й голови збудешся,— бач, одну по одній вовчі голови тягають». От один вовк і починає: — Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,— піду я по воду. Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати: — Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку. Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів: — Ось піду лишень я, так я їх прижену. Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана: — Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись. Ох, як роздумавсь вовк: — Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих синів! Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший — ізліз аж наверх, а баран несміливий — так нижче. — От лягай,— кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, та й ворожи, як нам їх добувати. Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить: — Подай мені ворожбита! Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились. А цап та баран безпечно пішли, та зробили собі курінь, та й живуть.
Як здивувався Мурко В. Сухомлинський
Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється. Заплющивши очі, спить, поклав голову нп лапки. Тільки хвостиком махає, мух відганяє. На подвір’ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало. Побачивши кота, замовкло. Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі закрило. Тепло йому біля котового кожушка. Мурко відчув, що до нього хтось притуляється. Розплющив очі – курча. І здивувався: та й сміливе ж яке! Дивиться Мурко на курча, дивується й не знає, що йому робити. Чи налякати курча, щоб утеко, чи хай собі гріється?
Корній Чуковський Простирала Що зробилось? - Ах негарне, нечупарне, І щітки попідбігали, Тут і мило підлетіло, Я від губки із кімнати Враз до парку я прискочив, Аж дивлюсь: А тоді ногою - туп, А за ними й пиріжок: От і книжка повернулась, Тут Великий Умивальник, Треба, треба умиватись, Хай славиться мило пашисте, Давайте ж бо митись, купатись, Переклад Максима РИЛЬСЬКОГО.
Самуїл Маршак КАЗКА ПРО РОЗУМНЕ МИШЕНЯ Мишеня зловила кішка І співа: — Не бійсь, малишко! У «кота і мишки» в льох Підем гратися удвох!
Мишеня перелякалось, В кішки хижої спиталось: — Хто ж з тобою так гуля? Мама нам не дозволя.
— Мур-мур-мур, — муркоче кішка, Та пограйся ти хоч трішки. Мишенятко каже: — Ні, Щось не хочеться мені.
Може б, ми й погрались трішки, Тільки хай я буду кішка. А що кішка ти, забудь — Зараз мишкою побудь!
Засміялась кішка Мурка: — Ой ти, сіра-сіра шкурко! Як тебе не назовуть, Мишці кішкою не буть...
Мишенятко каже: — Мурко, Йди пограємося в жмурки! Очі хусткою закрий І лови мене мерщій!
Зав'язала очі кішка, Визира з-під хустки нишком — Дасть відбігти їй від лап, Потім знову мишку — хап!
Мишенятко каже: — Кішко, Вже болять у мене ніжки, Дай, прошу тебе, на мить Прилягти і відпочить.
— Ну, гаразд, — муркоче кішка, — Відпочинь, коротконіжка. Будем грати, а за тим Я тебе любенько з'їм!
Кішці — сміх, малому ж — гірко,- Та в тину знайшлася дірка. Миттю в дірку навмання Шасть! — і зникло мишеня.
Навкруги шукає кішка: — Няу, няу, де ти, мишко? А воно: — Не клич дарма, Де було — тепер нема.
Жаба, що співала по-журавлиному В. Сухомлинський
Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає: «Навчуся співати по-журавлиному, буду не така, як усі жаби. Хай дивується весь жаб’ячий рід». Довго вчилася жаба співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють з нею жаби по-жаб’ячому, а вона мов не розуміє, відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й кажуть своїй подружці:
А жаба відповідає: – Може, у мене виростуть крильця і я полечу, як журавель.
Бджолина перемога Н. Забіла
Шпак прилетів В. Сухомлинський Був тихий весняний ранок. Сонце ще не зійшло, а небо на сході вже рожеве. На голій кленовій гільці голосно співав Шпак. Він щойно прилетів із далекого краю. Знайшов свою шпаківню, сів біля неї й радісно сповістив:
Шпаків спів почув Горобець, що спав під стріхою в теплому кубельці. Йому не хотілося рано вставати, та як почув Шпака, стурбувався, розбудив Горобчичку, що спала в сусідньому кубельці, й ремствує:
Горобчичка зітхнула й каже:
Роман Завадович
Лисиця і глечик
Велике і мале В. Сухомлинський
У корови Лиски народилось Телятко. Воно ще маленьке, але вже вибрикує. Припало Телятко до матері, напилось молока, й захотілось Теляткові погуляти. Пішло воно по двору, дивиться – сидить маленьке звірятко. Доторкнулось телятко до маленького звірятка, а на ньому пух м’який-м’який, ще м’якіший, ніж материнське вим’я. Дивиться маленьке звірятко на величезного звіра – теля, прищулилось і сидить собі тихо-тихо.
Телефон Корней Чуковский
У меня зазвонил телефон. - Кто говорит? - Слон. - Откуда? - От верблюда. - Что вам надо? - Шоколада. - Для кого? - Для сына моего. - А много ли прислать? - Да пудов этак пять Или шесть: Больше ему не съесть, Он у меня еще маленький! А потом позвонил Крокодил И со слезами просил: - Мой милый, хороший, Пришли мне калоши, И мне, и жене, и Тотоше. - Постой, не тебе ли На прошлой неделе Я выслал две пары Отличных калош? - Ах, те, что ты выслал На прошлой неделе, Мы давно уже съели И ждем, не дождемся, Когда же ты снова пришлешь К нашему ужину Дюжину Новых и сладких калош! А потом позвонили зайчатки: - Нельзя ли прислать перчатки? А потом позвонили мартышки: - Пришлите, пожалуйста, книжки! А потом позвонил медведь Да как начал, как начал реветь. - Погодите, медведь, не ревите, Объясните, чего вы хотите? Но он только "му" да "му", А к чему, почему – Не пойму! - Повесьте, пожалуйста, трубку! А потом позвонили цапли: - Пришлите, пожалуйста, капли: Мы лягушками нынче объелись, И у нас животы разболелись! И такая дребедень Целый день: Динь-ди-лень, Динь-ди-лень, Динь-ди-лень! То тюлень позвонит, то олень. А недавно две газели Позвонили и запели: - Неужели В самом деле Все сгорели Карусели? - Ах, в уме ли вы, газели? Не сгорели карусели, И качели уцелели! Вы б, газели, не галдели, А на будущей неделе Прискакали бы и сели На качели-карусели! Но не слушали газели И по-прежнему галдели: - Неужели В самом деле Все качели Погорели? Что за глупые газели! А вчера поутру Кенгуру: - Не это ли квартира Мойдодыра? - Я рассердился, да как заору: - Нет! Это чужая квартира!!! - А где Мойдодыр? - Не могу вам сказать... Позвоните по номеру Сто двадцать пять. Я три ночи не спал, Я устал. Мне бы заснуть, Отдохнуть... Но только я лег - Звонок! - Кто говорит? - Носорог. - Что такое? - Беда! Беда! Бегите скорее сюда! - В чем дело? - Спасите! - Кого? - Бегемота! Наш бегемот провалился в болото... - Провалился в болото? - Да! И ни туда, ни сюда! О, если вы не придете - Он утонет, утонет в болоте, Умрет, пропадет Бегемот!!! - Ладно! Бегу! Бегу! Если могу, помогу! Ох, нелегкая это работа - Из болота тащить бегемота!
Лисичка і рак Іван Франко Зустрілася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як –він помаленьку лізе. А далі давай над ним насміхатися: – Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжній неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дріжджі послали, а ти аж через рік з дріжджами прийшов та й ті посеред хати розілляв? – Може, коли й правда була,– каже Рак,– а тепер дуже на брехню схоже. – Овва! Значить, ти тепер прудкіший став? – Прудкіший чи не прудкіший, а тобі глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того пенька добіжу. – Що? що? що? – здивувалася Лисичка. – Ти хотів би зі мною наввипередки бігати? – Не тільки побіжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на місці буду, – мовить Рак. Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе: – А де ти, Раче? Нічого не чути. – Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька. – Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг. Як дівчинка образила Букваря В.О. Сухомлинський Дівчинка пішла в школу. Мама дала їй Буквар. Новенький , із барвистими малюнками. Швидко навчилась Дівчинка читати. Та й закинула його. Лежить Буквар поміж давніми газетами. Боляче йому. Якось прийшла Дівчинка із школи, поклала ранець, пообідала. Відкрила ранець, вийняла книжку з червоними вітрилами на обкладинці й читає. Коли чуєёсом, як маленьке дитя: - Чого ти про мене забула, Дівчинко? Я ж навчив тебе читати. Здивувалася дівчинка: як це Буквар заговорив? Вийняла його з-під газет. Стало їй жаль Букваря. Витерла пил із його обкладинки й каже: - Пробач мені, Букварику. Я все життя пам’ятатиму, що ти навчив мене читати. Поставила дівчинка Букваря на полиці. Від того часу він стоїть поруч із найцікавішими книгами.
Поросяткові захотілося бути зеленим В.О. Сухомлинський Вибігло біле поросятко в луг. А там усе зелене. Трава зелена, кущі зелені. Очерет у воді зелений, зеленим листям шелестить. На березі ставка сидить зелена жаба. А над нею муха зелена літає. Задивилося поросятко на зелений світ, і йому захотілося стати зеленим. Пішло лугами – берегами. Бачить – калюжа, а в ній вода зелена-зелена. Залізло поросятко в зелену воду. Скупалось. Вилізло зелене-зелене. Повернулося в луг. А всі сміються: - Дивіться, зелене жабеня. Ой, яке велике. Сміється трава. Сміються кущі. Сміється очерет. Сміється жаба. Сміється муха. І сонечко сміється.
Дім для Рябка В.О. Сухомлинський У Михайлика був вірний друг – Рябко. Одного разу побачив Михайлик, що Рябко бігає по вулиці. За ним женеться хтось із палицею – якийсь чоловік у сірому халаті. Це дуже стурбувало Михайлика.Кілька днів він працював у повітці – робив дерев’яну будку. Дім для Рябка – так назвав хлопець споруду. Будка була справді схожа на маленький будиночок.Михайлик поставив будку під хатою. Рябко заліз усередину, ліг і висунув голову. «Сподобалось житло», - подумав Михайлик.А щоб Рябко нікуди не бігав, то прив’язав його міцним залізним ланцюгом. Рябко відчув? що він прив’язаний, ліг біля будки, поклав голову на лапи й тихо заскавулів. Михайлик приніс Рябкові їсти. Але собака відвернувся від миски з їжею.Так лежав Рябко до вечора, так пролежав і цілу ніч. Вранці пішов холодний дощ зі снігом. Михайлик думав: «Тепер Рябко заховається від негоди». Але собака не зрушив з місця. Він лежав біля будки й тихо скавулів. Михайлик відв’язав Рябка й відніс ланцюг у повітку. Рябко радісно замахав хвостом і поліз у свій дім.
М. Підгірянка "На волі"
На зеленій гілці пташка співала. Мила, звучна співанка сад звеселяла. Та зловила дівчинка пташку співучу та всадила у клітку блискучу. І дає їй їсти, водичку носить. На зеленій гілці пташка співала. Мила, звучна співанка сад звеселяла. Та зловила дівчинка пташку співучу та всадила у клітку блискучу. І дає їй їсти, водичку носить.
Василь Сухомлинський
Василь Сухомлинський
Василь Сухомлинський "Сива волосинка"
Василь Сухомлинський "Як Сергійко навчився жаліти"
Василь Сухомлинський "Соромно перед соловейком"
Василь Сухомлинський "Дуб під вікном"
Василь Сухомлинський
Василь Сухомлинський
|
